…Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Т. Шевченко 1847,
С.-Петербург
Київський ранок… Зів’ялі тюльпани,
Сотні свічок на побитій бруківці…
Чим лікувати нам рани Майдану?
Як же нам жити тепер, українці?
Мати кричить: « Ой, синочку мій, сину,
Жити не можу без тебе, рідненький».
Ось і «збудили» злі люди Вкраїну…
Мабуть, про це і писав нам Шевченко.
Злодії довго її «присипляли»,
Ліжко стелили м’якеньке країні,
Мріючи, щоби в нас совість захляла,
Божа подоба щоб вмерла в людині;
Щоб поведінка достойна та гідна
У молодих цінувалась би низько,
Щоб ми забули, що зрада –огидна
Всюди й завжди, а не тільки у війську.
Ангели смерті нас переконали,
Що хабарі —це звичайна подяка,
І записали навіки в аннали,
Що наша ненька – велика макака,
Що випадково з’явилась на світі
Ця неймовірно кумедна істота…
І ось тому по-звірячому вбиті
Хлопці та жінка «небесної сотні».
Чи ж тільки сотня? Всі знають, що більше…
Кров їх волатиме через бруківку:
—Той, хто живе, хай неправду залишить.
Бо тільки правда панує навіки.
|
