Осень сменит зима.
Вдогонку
Февралю защебечет март.
За разлукой наступит встреча.
Дни прошли,но мне их не жаль.
Как мне вас друзья нехватает,
Не о тех я , что рядом здесь.
Тех с кем прожито было детство,
Юность мы проводили с кем.
Вечеров нехватает шумных
С шуткой,смехом,
Мы за столом
Беззаботно жуем конфеты
И болтаем о том о сем.
Не хватает,когда в молитвах
На коленях стояли мы.
За казахский народ молились,
За спасение нашей страны,
За гонителей Церкви Божьей.
Разве думать тогда могли,
Что казахи откроют церкви,
На домбре запоют псалмы.
Комсомольцы поверят в Бога
И пойдут до конца земли
Призывать к покоянью грешных,
В тюрьмах славить Творца земли.
И гонения и запреты
Больше в вере скрепляли нас.
Проводили мы время вместе:
Спевки,отдых,молитвы час.
Мы в поездках бывали часто,
Песни пели всегда везде
И в автобусе и в машине
По дороге домой в пурге.
А зимой и в буран и в стужу
Через "Сказочный городок "
Возвращались домой под утро
С парой новеньких синяков.
Все в снегу.
Но ведь сколько счастья
Было в наших тогда глазах.
Ах,девчонки,мои подружки,
Мне так вас нехватает сейчас.
За весной прийдет снова лето.
Время мчиться,а с ним и мы.
Мы стареем,
Жалеть не надо.
Все у нас ещё впереди.
Лилия Ком,
Германия
Родилась в Казахстане. 23 года живу в Германии. 3взрослых детей.3 внуков.спасенная грешница
Прочитано 730 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
